До проблеми пізнання індивідуальної неповторності архетипної символіки

Тамара Семенівна Яценко

доктор психологічних наук, професор, академік НАПН України,

директор Науково-дослідного центру глибинної психології НАПН України при РВНЗ КГУ (м. Ялта)

(*Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова, Серія 12. Психологічні науки : Зб. Наукових праць. – К.:НПУ імені М.П.Драгоманова, 2011. – № 33 (57). – С. 15 – 27)

 

     К. Г. Юнг визначав архетипи як несвідомі образи самих інстинктів або ж і загалом називав інстинктами [5]. Архетипи виступають вродженими психічними структурами, які знаходяться в глибинах колективного несвідомого і складають основу загальнолюдської символіки [2]. Вони несуть значний заряд енергії, який виявляється з особливою активністю, і є прихованими до того часу, поки архетипи є неусвідомленими і непізнанними. Таким імпульсам важко протистояти, особливо тоді, коли контроль свідомості послаблюється – архетипи можуть плинно виявлятися і мати пріоритети [4]. На думку К. Г. Юнга, архетипи можна зрозуміти та пізнати за умов наповнення їх індивідуальним досвідом. Спогади дитинства і відтворення архетипних образів розширює свідомість лише в тому випадку, коли вдається виявити зміст первісної психіки, що шляхом символізації прагне поєднати і примирити протилежності, які в ній втілюються. Це відбувається у зв’язку з виникненням у несвідомому символів, які компенсують втрачений зі свідомістю зв’язок. Для того щоб зрозуміти зміст несвідомого, потрібно асимілювати й інтегрувати символи в процесі інтерпретації, дешифрування. Людина відчуває потребу в тому, щоб відновити зв’язок з глибинними прошарками психіки з метою зменшення внутрішньої напруженості, що впливає на вмотивованість самопізнання учасників глибинно-психологічного процесу.

     Поняття «архетип» потребує розкриття категорій «образ», «символ», «знак». Образ передбачає абстрагування, схематизацію самого реального явища, яке він відображає. В образі не має «тілесного» наповнення, він є породженням операцій мислення: схематизації, узагальнення, структурування тощо. Коли йдеться про символ, то його статусність тим вища, чим він багатозначніший. На відміну від символу, знак тим статусніший, чим конкретнішим та однозначнішим буде його зміст. Архетип не є зав’язаним на конкретизованому образі, він ширше поняття, ніж образ і символ, хоч існує і не існує поза цими категоріями. Приміром, ми працюємо з каменем, іграшкою, які самі собою є реальними (натуральними) предметами і водночас несуть метафорично архетипне навантаження. Об’єктивна реальність, зокрема якість предмета (камені, іграшки), сприяє визначенню спектра проекції на нього внутрішнього змісту психіки особи. Професіоналізм психолога пов’язаний із точністю діагностики під час роботи із символічно-метафоричним матеріалом. Інакше кажучи, психолог професійно зобов’язаний віднайти в поведінковому матеріалі, шляхом дешифрування символів, знакове, конкретне і таке, що є неповторним (індивідуальним) для респондента, з яким ведеться діагностико-корекційна робота. В цьому є суперечність процесу глибинного пізнання, яке має справу з узагальненою реальністю. У контексті сказаного, важко погодитися з твердженням В. О. Татенка про те, що наука закінчується на конкретиці індивідуального пізнання [3]. Саме тому, що конкретика індивідуального змісту психічного завжди є відносною завдяки його узагальненості, що має здатність психічного вияву у відповідному поведінковому (вербальному і невербальному) матеріалі. Шляхом аналізу можна наблизитися до розуміння індивідуальної його неповторності. Щораз в глибинному пізнанні ми маємо справу не з генотипом, а з фенотипом, з механізмами проекції, ідентифікації, заміщення тощо, що виражаються в узагальненнях, зачасти вибудуваних на фундаменті соціально-перцептивних викривлень. Професіонал зобов’язаний наблизитись до неповторного змісту психіки конкретної особи. Згідно з нашою гіпотезою, ця неповторність пов’язана з дорефлексивними (позадосвідними) утвореннями в несвідомій сфері, що є тією об’єктивною реальністю, що криється на латентному рівні в цілісній психіці, яка й створює суб’єктивізм поведінки. У продовження вищесказаного, ми стверджуємо, що вся складність пізнання психічного в його об’єктивній реалістичності полягає в тому, що його вияв у поведінці фатально приречений на суб’єктивізм через викривлення, що продукують психологічні захисти. Саме у об’єктивуванні несвідомого задіяні архетипи, оскільки вони презентують «об’єктивне», але імпліцитно у симультанному злитті із «суб’єктивізмом» змісту поведінки особи (як способу маскування). Цей суб’єктивізм, у випадку з архетипом, не лежить на поверхні. З огляду на це є небезпека уподібнити інтерпретацію архетипної символіки до тестової, що, поза сумнівом, збіднить його здатність до презентації індивідуального змісту психічного.

     Психоаналітичний підхід дає змогу констатувати, що архетип має суб’єктивне навантаження, адже він продукується активністю конкретної особи і практично не існує поза нею, він інтегрується з її актуальним досвідом та цілісністю психічного. Палиця на вулиці, чи миска з водою в дворі якогось господаря, чи човен, у якому катаються закохані, аж ніяк не несуть архетипний зміст (фалічно-чоловічо-жіночого образу) ні для людей, причетних до цих предметів, ні для дослідника. Такого змісту архетип набуває в процесі психічної активності людини (малюнок, сновидіння) та творіння людства (міф). У разі інтерпретації архетипної символіки відчужено від її творця породжуються артефакти. І навпаки, архетипна символіка, при глибинній її інтерпретації, психологічно може конкретизувати латентно скритий едіпальний мотив, що виявляється під час взаємодії особи з предметами (приміром, колекціонування). Таким чином, архетип що об’єктивує психічна активність суб’єкта несе не лише універсальну, але й суб’єктивну інформацію, в якій і криється таїнство індивідуальної неповторності психіки кожного, що може бути пізнаною шляхом інтерпретації, що ґрунтується на виявленні системної впорядкованості поведінкового матеріалу (емпірики). Важливо підкреслити, що практика конкретного, індивідуально неповторного пізнання становить собою наближення до об’єктивної, дорефлексивної (позадосвідньої) реальності, що і є неусвідомлюваним узагальненням, семантика якого об’єктивується за участі архетипу. Невидимість таких «дорефлексивних, латентних узагальнень» за своєю природою створює для суб’єкта простір для їх вияву (утаємничено від свідомості) в суб’єктивізмі поведінки, що породжується специфічними соціально-перцептивними викривленнями, які особа не може контролювати поза їх глибинним пізнанням. Тому предметом глибинної психології є вивчення об’єктивної реальності психічного в його цілісності, що детермінує неповторність суб’єктивізму поведінки особи, що маскується розмаїттям авторської візуалізації тем згідно комплексу малюнків. Завдання ж професіонала полягає у виявленні оригінальності конкретизації та індивідуалізації змісту архетипу в кожному випадку, шляхом встановлення логічних взаємозв’язків між образами, символами та змістом діалогічної взаємодії з автором.

     Єдність свідомого і несвідомого виражає психічне як узагальнена субстанція, яка є в неусвідомлюваному (об’єктивному) змісті, що є невидимою для його носія. Саме в цьому моменті відкривається можливість відокремити архетип від символу. Перш за все, архетипів не існує для свідомого в контексті вольового їх використання для вияву латентного змісту психічного; по-друге, архетип сприяє об`єктивуванню семантики несвідомого в єдності із свідомим і є помічником у її презентації. До завдань психолога-практика входить пізнання архетипу в контексті системної впорядкованості поведінки особи. Саме тому глибинні ракурси дослідження потребують наукового обґрунтування для управління синтетично-аналітичними процесами діагностики та корекції в їх єдності.

     Створена нами «Модель внутрішньої динаміки психіки» (рис. 1) виражає синтезовані підструктури психіки, які визначають енергетичне спрямування, що ілюструють стрілки в їх зорієнтуванні за ознаками суцільності чи пунктирності. Напруженість, енергетичність цього спрямування виражає суцільність (жирність) стрілки, енергетичне послаблення – пунктир.

super_ego

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Модель внутрішньої динаміки психіки

     Передбачається наявність динаміки: кожна суцільна стрілка може «пунктирити» і кожна пунктирна може набувати «суцільності», що фактично і виражає суперечливість тенденцій в їх енергетичному аспекті та предмет глибинно-психологічного пізнання. Запитання: як ми можемо пізнавати феномени, які навіть структурно представити складно через їх динамічність. Модель ілюструє оптимальний варіант функціонування психіки, на що вказує штриховка стрілок «до минулого» та «до слабкості», чим більше вони набули суцільності – тим більше психологічного ризику для особи. Таким чином, «дзвіночком» для фахівців-психологів є «енергетична напруженість» стрілок 2 та 5, що засвідчує асиметрію свідомого і несвідомого в енергетичному їх спрямуванні.

     Таким чином, центральною ланкою глибинно-психологічного пізнання є увага до внутрішньої суперечливості психіки, яка і задається розбіжністю в спрямуваннях активності суб’єкта: «до минулого» та водночас «до майбутнього»; «до інфантильних інтересів» та водночас «до просоціальних цілей». За цими двома розбіжностями стоять, відповідно, «принцип задоволення» та «принцип реальності», які, при їх внутрішній конкурентності, приречені, в процесі соціалізації, до симультанного злиття, при збереженні динаміки пріоритетності: від «принципу задоволення» до «принципу реальності» (див. Т. С. Яценко [1; 6; 7]). У дорослої людини рідко спостерігається активність, яка б виявляла в чистому вигляді дієвість того чи того із вказаних вище принципів – вони існують в єдності. Поза сумнівом, для них характерна синтезованість із збереженням пріоритету принципу реальності, що засвідчує формування просоціальної зорієнтованості психічного. Інакше кажучи, весь процес соціалізації – це шлях наближення принципу задоволення (виражений у поведінці немовляти) до принципу реальності. Останнє ще можна назвати шляхом дорослішання індивіда через набуття зрілості, відповідальності та вольовитої орієнтації на необхідне, згідно окреслених обов’язків. Можна стверджувати, що найістотнішою їх характеристикою є злиття, синтез. Більше того, наявність їх синтезу, органічного злиття при пріоритетності принципу реальності, є показником соціального становлення людини, її зрілості та психічного здоров’я, і навпаки, розмежування та пріоритет принципу задоволення засвідчує психологічну слабкість, соціальну незрілість, інфантилізм та наявність внутрішньої суперечливості. На рівні поведінки це може мати вияв в асоціальних (регресивних) формах поведінки, втраті психічної тотожності тощо. Таким чином, вищевказані принципи, за усієї їх суперечливості, є взаємопов’язаними та взаємозалежними. На емотивному рівні це з’являється у відчуттях задоволення, спокою, реалістичності поглядів та прогностичності поведінки. Можна додати, що, за всієї їх (принципів) реалістичності впливу на активність особи, вони відносяться до метареальності (тобто надреальності), що означає всеприсутність у психічному розвитку особи.

     Важливо враховувати, що між свідомою і несвідомою сферами психіки існує не лише автономія, але й функційна взаємозалежність. Глибинне вивчення можливе лише за умов урахування функційних особливостей несвідомого, яке в своїй утаємниченій змістовій частині є «поза часом», «поза простором», «поза статтю», що виявляється в усталених, ітеративних характеристиках поведінки суб’єкта. Останні потребують не лише систематизації емпірики професійним психологом, але й виявлення логічної впорядкованості, асоціативних зв’язків у поведінковому матеріалі, що детермінується едіпальними залежностями особи. Глибинне пізнання потребує встановлення зв’язку функційних особливостей несвідомого з образом, знаком, символом та архетипом.

     Психічне розглядається нами на трьох рівнях: структурному, функційному, енергетичному. Важливими є категорії об’єктивного і суб’єктивного, бо саме суб’єктивізм має зв’язок із характеристиками особистості, що задаються базальними захистами, які впливають на ситуативні, периферійні захисти. Таким чином, джерела суб’єктивності криються в несвідомій сфері, в об’єктивних її детермінантах. Зміст свідомого тяжіє до знаковості, а зміст несвідомого – до символічності, яка презентується підтекстно, багатомірно та замасковано, що потребує інтерпретації (дешифрування). Важливо враховувати пріоритети: свідоме – знакове, а несвідоме – символічне. Зміст свідомого тяжіє до однозначності, а несвідомого – до полізначності. Разом із тим, такий поділ є умовним, оскільки психічне є цілісним і в свідомому є несвідоме, а передсвідоме (форма несвідомого) розкривається, виявляється за законами свідомого, тобто через свідоме.

     Важливою також є позиція про суперечливу сутність психічного. Захисти трансформують суперечливість психічного в несуперечливу інстанцію завдяки механізмам суб’єктивної інтегрованості, на засадах викривлення соціально-перцептивної реальності. Виходячи з єдності свідомого з несвідомим в контексті психодинамічної теорії, глибинне пізнання є діалогічним. Психолог користується запитаннями, що спираються на діагностичну прицільність та гіпотетичну логічність активності, що спирається на отриманий поведінковий матеріал в контексті об`єктивування внутрішньої суперечливості психічного. Тому розроблений нами метод глибинного пізнання відрізняється від ортодоксального психоаналізу перш за все діалогічністю, що каталізує процес пізнання. Працюючи з людьми, що перебувають у форматі психічного здоров’я, ми змогли переконатися в підтвердженні фрейдівського припущення про спільність законів функціонування психіки у психічно здорових і хворих людей (невротиків) і в тому, що відмінності криються лише в «енергетичних» акцентах, які розставляються симптомами. Життєдіяльність невротика помітно підпорядковується симптому. З. Фрейд об’єктивув («витягував») глибинну першопричину проблем особи, щоб шляхом її усвідомлення знівелювати дієвість симптому. А що робимо ми? Розглянемо це в контексті психоаналізу малюнків: працюючи в умовах спонтанності поведінки їх автора, відсуваємо у фон варіативність сюжетної конкретики образів, яка «працює» на приховування (маскування) істотного змісту психічного, що символічно знаходить візуалізацію в малюнках, і об’єктивуємо латентний зміст, що набуває перспективності пізнання шляхом виявлення взаємозв’язків між конкретними символами. Відсікаючи сюжетну варіативність ситуацій (які фактично є неповторними), ми при цьому зберігаємо орієнтацію на ітеративність (повторюваність) певних властивостей поведінки особи, що виявляє асоціативність зв’язків у поведінковому вербально-образному матеріалі. У цьому моменті ще раз звертаємо увагу на функційні особливості несвідомого, універсальними серед яких є характеристики «поза часом», «поза статтю», «поза простором». «Приціл» на логічну впорядкованість семантики символів малюнків (незалежно від їх полізначності) дає змогу виявляти асоціативно-ітеративні ланцюги, які ведуть до глибинних першопричин особистісної проблеми (внутрішньої суперечливості) психіки, що пов’язана із її стабілізованістю в її об’єктивно неповторній, індивідуальній сутності. У сфері несвідомого є незмінне «прагнення» мимовільної активності та самозбереження. Тому психологічні захисти покликані розв’язувати дві задачі: несвідоме має бути замаскованим і зреалізованим у поведінці водночас! Умовно кажучи: наша психологічна недосконалість – це міра неусвідомлюваності внутрішньої суперечності. Символи, які цілісно відображають психіку, справляються з указаними вище завданнями, але в замаскованому вигляді, що потребує інтерпретації. Тому значенню (семантиці) символу властива не лише багатозначність, але й потенційна суперечливість змісту, що вкрай важливо враховувати в процесі психоаналітичної їх інтерпретації. Тому у розв’язанні окреслених вище проблем надзвичайно важливою є візуальна малюнкова самопрезентація суб’єкта. Вагомим є не пізнання власне суперечливості психічного як такого, а конкретика вияву цього факту в візуалізованому поведінковому матеріалі, що є індивідуально неповторним для кожної особи в його асоціативних взаємозв’язках. Останнє дозволяє пізнати спрямування енергії суб’єкта, детермінованої нереалізованістю інфантильних мотивів. У цьому сенсі, символ за емотивною потентністю перевершує силу слова хоч би в тому, що в нього більше можливостей цілісно виражати зміст психічного. Символ полізначний, вербальний знак – однозначний; символ наближений до цілісності потреб «Ід»; «вербум» – до соціальних устремлінь «Я»; символ передає минуле в синтезі з теперішнім та бажаним майбутнім, «вербум» зорієнтований на майбутнє, на тлі долання залежності від минулого і т. ін.

     Захисна система невідкорегованого суб’єкта прагне перетворити іншу людину (особливо в інтимній площині взаємин) на «психотерапевтичного донора». А це означає, що ті, хто поряд, мають тенденцію «черпати» в нас енергію компенсаторно, в контексті особистісної проблеми. Враховуючи це, можна сказати, що в стосунках (особливо інтимних) з особистісно невідкорегованою людиною є аспект, який будується на невидимому вампіризмі.

     Символ відображає дві тенденції захисної системи: зберегти автономію, незалежність та водночас допомогти психіці зреалізувати витіснені (нереалізовані) бажання. У цьому є глобальна суперечність психічного, що маскується та підтримується захисною системою, символ же здатний виражати вищевказаний суперечливий факт у цілісності. Архетипність символіки відкривається в її можливостях передачі найпотаємнішого та інтимно-значущого змісту психічного, пов’язаного з едіпальним табу (забороною). Витіснення не знімає енергетичний імператив першопочаткового імпульсу «до реалізації». Тому функційною особливістю несвідомого є те, що його приховані імпульси задають тенденцію активності («з глибин – на поверхню»). Енергетичний імпульс не нівелюється усіченістю можливостей бути зреалізованим у дії, в поведінці активністю «Супер-Его». Весь процес глибинного пізнання фактично вибудований на енергетично спонтанному «ентузіазмі» психічного, вияви якого відбуваються за наявності свободи поведінки, яка організується професійною діалогічною взаємодією психолога з респондентом.

     Ефект незавершеної дії в тенденції до її завершення, як відомо, відкрив німецький учений Курт Левін («Теорія поля»). Він стверджував, що створюється поле напруги відповідно до намірів активності, але у випадку обірваності дії (усіченості), неможливості її продовження ця напруга зберігає свій потенціал. У цьому – специфічність, неповторність, таїнство едіпальної ситуації, що змушена виявлятися в деструкціях поведінки людини впродовж усього життя. Психіка, з одного боку, енергетично економна, а з іншого – спостерігаються непродуктивні витрати енергії, детерміновані інфантильними чинниками, що маскуються психологічними захистами, зокрема викривленнями зворотного зв’язку, ефектом «хибного кола», вимушеного повторення тощо. Табуйований намір витісняється, і людина не відчуває причетності до нього, адже у свідомості він не представлений, а на несвідомому рівні всі дезінтеграційні аспекти взаємин, пов’язаних із «табу», долаються латентно інтроектуванням психічних рис первинних лібідних об’єктів, і в першу чергу тих, від яких страждала особа та свідомо відчужувала їх. Латентність інтеграційно-компенсаторних механізмів – ось провідна характеристика едіпальних залежностей (суперечності, амбівалентність, конкуренція).

     Згадаємо міф про Едіпа. Едіп не знав, що вбив саме свого батька. Є приховане, утаємничене бажання смерті своєму супернику, до якого людина причетна та непричетна водночас, – це характеристика супутніх атрибутів едіпальної залежності. Зміст едіпального таїнства, яке є універсальним і водночас індивідуально неповторним – ось що презентують архетипні символи.

     Наріжним каменем у вченні З. Фрейда був Едіпів комплекс. Едіпальна залежність (як ми її називаємо) продукує формування «невидимих програм», які зберігають (та задають) енергетичну потентність упродовж життя особи завдяки причетності до них «Ід» через інстинкт самозбереження, продовження роду та потяг до свободи.

     Глибинна психологія має змогу розкрити зміст суперечливості психіки, що і є шляхом надання допомоги людині в розв’язанні особистісних проблем. Енергетична різноспрямованість нейтралізується в процесі об`єктивування та пізнання особою власних суперечностей. «Его» стає сильнішим у разі розв’язання внутрішніх суперечностей. Суперечливість психіки не може в принципі зникнути цілковито і безслідно, вона може бути стушованою і втратити імператив деструктивного впливу на поведінку, що суб’єкт не міг здолати силою волі. Якщо людина й корегується, то це шлях розширення самосвідомості і поглиблення розуміння джерел суперечностей мимовільного імперативу однієї з їх сторін. Психокорекція пов’язана з посиленням енергії лібідо як конструктивного початку розвитку психіки. Останнє підвищує інтенсіональність життєствердження, дарує радість самопізнання, самореалізації, набуття позитивізму у взаєминах, зниження тривожності, агресивності, посилює можливості адекватного самопізнання, самосприйняття.

     Емпіричний матеріал переконує, що психіка «знає все і не знає водночас». Це є найпотаємніше явище, на яке спирається діагностико-корекційний процес. Архетипний символ несе зміст, до якого не причетна свідомість суб’єкта, але водночас цей зміст залежить від активності останнього та вписується в індивідуальний досвід та цілісність захисної системи. Тому архетип підпорядковується системі психологічних захистів як «за горизонталлю» (базальні захисти), так і «за вертикаллю» (ситуативні, периферійні захисти). Таким чином, архетип набуває реальності лише за умов індивідуального семантичного наповнення та вираження в процесі мимовільної активності особи. Архетипу властива енергетична потентність, особливо в частині презентації едіпальних навантажень на психіку, що потребує інтерпретації. Саме зв’язок із базальними захистами робить його зміст утаємниченим, який підлягає дешифруванню, в контексті виявлення системної впорядкованості психіки конкретного індивіда. Останнє відрізняє архетип від тестового розуміння образу з наперед заданим значенням. Таким чином, архетип презентує зміст у зв’язках з існуючою захисної системою, що впорядковує психічне, від розкриття якої залежить адекватність розуміння семантики архетипів у їх індивідуальній неповторності. Звернемо ще раз увагу на єдність базальних форм захистів з архетипом у частині позадосвідного (позасвідомого) їх формування. В цьому моменті є необхідність підкреслити взаємозв’язок базальних захистів із периферійними, які переслідують мету адаптації до мінливості ситуацій, що й надає архетипам образної та семантичної неповторності. Гармонізація архетипу з базальними захистами відбувається за параметрами позадосвідності, дорефлексивності та латентності формування його (архетипу) семантики, яку можливо пізнавати в її індивідуальній неповторності. Тому, архетипи потентні в плані вираження індивідуально неповторних і водночас утаємничених позарефлексивних характеристик суб’єкта, пов’язаних, зокрема, з едіпальними залежностями. Цей процес є типовим для усіх людей незалежно від статі та національності. Едіпальна залежність є позанаціональною, вона формується позадосвідно, тобто без участі свідомої волі на те суб’єкта та поза його саморефлексією. Ці глибинні джерела семантики архетипу є універсальними та причетними до соціалізації («табу на інцест»). Табуйованість (заборона) вчинків (взаємин) сама собою несе архетипне навантаження. Заслугою архетипу є візуалізація латентного змісту психічного в його едіпальних залежностях. Ще одним важливим і новим твердженням, що випливає з розробленої нами психодинамічної теорії, є те, що: всі «незавершені справи дитинства» є водночас уже «завершеними» на латентному (глибинному) рівні, за участі механізмів інтроекції та ідентифікації. Вимушеність вищевказаних процесів («в частині завершеності») відображає не лише енергетичний імператив потреби єднання з первинними лібідними об’єктами, але і є відповіддю на проблему почуття провини, супутнім якому є тенденція до самопокарання. З огляду на це інтроекція набуває відтінку парадоксальної компенсації небажаного розмежування (табу) в системі «дитина – батьки»: інтроектуються риси первинних лібідних об’єктів, від яких страждав суб’єкт (ущемлення інтересів «Я» – крик, авторитаризм, домінування, маніпулювання, приниження тощо). Останнє вказує на взаємозв’язок механізму інтроекції з об’єктними відношеннями. З надр несвідомого «вкраплюються» інтереси базових форм захистів у периферійні, ситуативні, тобто в поведінку. Тому гіпотетично можна сказати, що індивідуальна неповторність архетипу породжується на перетині «вертикалі» і «горизонталі», саме цей момент визначає неповторність семантики, яка інтегрує «архаїзм» несвідомого і актуально-ситуативні потреби, інтереси особи орієнтовані на вимоги соціуму. Щоб розкрити сутність процесів інтроєктування, які фактично створюють базу для глибинних (інфантильних) цінностей (стрілка 5 на Моделі, рис. 1), треба цілісно враховувати супровідні феномени едіпальної залежності, серед яких найбільш випуклими є амбівалентність почуттів, ущемленість «Я» (почуття меншовартості), конкуренція з первинними об’єктами та почуття провини, супутнім якому є самопокарання і т. ін. Труднощі глибинного пізнання пов’язані із захисними маскувальними процесами – «від супротивного». Зокрема, якщо є почуття меншовартості, то очікуй «корону»; якщо тенденція до самопокарання, то очікуй «карання інших» або ж підвищену потребу допомагати тощо. Вся захисна система зорієнтована на інтеграцію, чому слугує суб’єктивність відповідних процесів, що спираються на синтез нормативних і умовних цінностей. Останні несуть не лише захисне навантаження через механізм заміщення (ілюзорне єднання з первинними лібідними об’єктами), але водночас стверджують «ідеалізоване Я».

     Семантика архетипу в процесі психокорекції може бути зрозумілою, в кожному випадку, лише за умов усвідомлення її особою, прийняття змісту через розширення розуміння глибинних реалій детермінації поведінки, що надає архетипу індивідуальної неповторності. Остання розкривається шляхом виявлення системної впорядкованості поведінкового матеріалу, продукованого конкретною особою. Асоціативні зв’язки в поведінковому, в тому числі й малюнковому, матеріалі уточнюють зміст архетипної символіки. Особливо вигідним у плані ілюстрації заявленої тези є психоаналіз комплексу тематичних малюнків із притаманним йому діалогічним взаємозв’язком психолога і протагоніста. Психолог не залишається сам на сам з архетипом у розкритті його змісту, він не може його виокремлювати від одиночного образу, виокремлювати з контексту взаємозв’язків між символікою численних авторських малюнків. До уваги береться тематичний комплекс малюнків в їх цілісності, який пропонується респонденту для виконання на засадах спонтанності і невимушеності малювання (згідно тем). Адекватність професійної інтерпретації залежить від розкриття логічної впорядкованості емпіричного матеріалу в її неповторності та суперечливості. Завдяки латентності процесів структурування й усистематизування психіки ми маємо справу з логічно впорядкованими тенденціями психіки (поведінки), що мають вияв у мимовільній, спонтанній активності людини. Базальні форми захистів пізнаються поза розмаїттям сюжетів поведінки особи. Глибинне пізнання зорієнтоване на виявлення усталеність ітеративності форм поведінки. Це стосується обох визначених нами різновидів захистів (базові та ситуативні), хоч між ними є суперечність – базові прагнуть вияву в поведінці; ситуативні – адаптації до соціуму. Наше дослідження доводить, що поза контролем ситуативних захистів, зокрема опорів, перебувають латентно сформовані взаємозв’язки між окремими осередками витіснень. Якраз ці взаємозв’язки є дорефлексивними, позадосвідними (об’єктивними) утвореннями, які і є центральним ланцюгом глибинного пізнання. Саме до цих синтезованих утворень і мають причетність архетипи, як агенти едіпальних залежностей. Емпіричний матеріал, як правило, засвідчує, що витіснення, які не санкціонувались свідомістю, зокрема в частині едіпальних залежностей, не могли б взагалі набути можливостей презентації без участі архетипів. Архетипи, на наш погляд, це найбільш психологічне надбання людини, подароване їй синтезом досвіду поколінь, це інстинкт вираження психологічного змісту в його індивідуальній оригінальності. Щоб базальні форми захисту знайшли вияв у ситуативних, треба відкрити для них «перспективу» вираження, чому сприяє постановка проблемних запитань в діалогічній взаємодії, що спираються на відповідні діагностично-прогностичні гіпотези (ймовірну логіку). Враховуючи системну впорядкованість базальних захистів, важливо на основі попереднього комуніката так сформулювати наступне запитання, щоб активізувати ретроспективні спогади, що об’єктивують істотний зміст несвідомого. Розроблена нами теорія позитивної дезінтеграції та вторинної інтеграції психіки на більш високому рівні психічного розвитку [1; 6; 7] враховує функційні особливості несвідомого, його взаємозв’язки зі сферою свідомого та розуміння автономії обох цих сфер. Шлях постановки запитань – це випробовування точності діагностики, в якому задіяно енергетичний імператив утаємничених змістів, що «просяться на поверхню». Запитання сприяють проясненню пріоритетів опору чи того змісту, що в особи «проситься на поверхню». Сказане вище потребує професіоналізму, оскільки в разі невдало поставленого запитання суб’єкт може закритися, ввійти в стан опору. Якщо ж запитання поставлено діагностично влучно, то це помітно актуалізує мимовільну активність респондента у відповідності з ймовірностями прогнозів. Периферійні захисти мають три рівні функціонування: когнітивний, емотивний, поведінковий. Запитання сприяють перевірці того, як свідоме (когніції) адаптує до соціальних обмежень глибинні фактори, чинники імперативу впливу на поведінку; як воно їх трактує, що й прояснює діалогічна взаємодія з респондентом.

     На малюнку протагоніста А. (рис. 2) ми бачимо два хрести. На той час він пояснив наявність двох хрестів так, що Христос завжди один і тому він долучив ще й свій хрест, щоб йому не було самотньо. Більш глибинний аналіз, до якого повернулися через деякий час (через півроку), показав, що два хрести викликані смертю братів-близнюків. Це приклад вияву багатозначності одних і тих самих символів. В аналізі можна узріти суперечність: з одного боку, психолог визнає цілісність і щирість того, що каже протагоніст, а з іншого – є необхідність продовження пошуку більш глибинних прихованих змістів.

st_ris

Рис. 2. Авторський малюнок протагоніста А. (23 роки)  «Людина, якої психологічно не існує»

      Багатомірність процесу глибинного пізнання переконує в суб’єктивізмі раціоналізацій, виявляє їх індивідуальну специфіку маскування глибинних цінностей. У даному конкретному випадку смерть близнюків зумовила факт народження протагоніста А. (компенсація втрати дітей для матері). Аналіз доводить, що А. був щирим як у першому випадку, коли він визначив свій хрест поряд з хрестом Ісуса Христа, так і в другому: два хрести – символ смерті двох братів. А. відчуває провину як перед померлими братами, так і перед матір’ю, яка, не здогадуючись, що її підслуховує малий А. (5 років), обмовилась подрузі про те, що «А. не було б на цьому світі, якби не смерть близнюків». Компенсацією провини перед матір’ю є його кредо у житті «нести хрест за двох». Як наслідок, в А. розвинувся усталений максималізм в досягненнях успіху, яким він неусвідомлено прагне заслужити любов, прихильність матері. Таким чином, архетип «хрест» наповнюється в цьому випадку індивідуально неповторним змістом, прихованим для А., але розкритим в психоаналізі. Останнє принесло полегшення хоч би в тому, що в нього знизилось почуття провини перед матір’ю, з’явився більш раціональний та мудрий погляд на факт свого народження; знизився невиправданий максималізм у справах, за рахунок посилення інстинкту самозбереження.

      Щоб розкрити індивідуально неповторний зміст архетипів, потрібний метод, який сприяє пізнанню психічного в його цілісності та усистематизованості як на рівні свідомого, так і на рівні несвідомого. І цій задачі особливо сприяє методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків. Вона дає змогу дослідити психічне в контексті його системних виявів через малюнкові образи зображення ставлень до себе, до людей, до професії, до минулого, до майбутнього, до життя, до смерті, до перспектив майбутнього тощо. Малюнки сприяють пізнанню архетипів як презентантів колективного несвідомого в індивідуалізованій формі в символах, що є цілісними.

      Психоаналіз численних малюнків в їх комплексі потребує діалогу з їх автором. В запитаннях психолога має бути проблемність, тобто запитання повинно змусити аналізанда замислитися над тим, над чим він ніколи не замислювався, і що в своїй інтенсіональності було невидимим і т. ін. Індивідуальна неповторність психіки конкретної особи передбачає вияв специфіки інтеграції свідомого з несвідомим у їхній єдності і автономії водночас. Зміст свідомого презентується подвійно в глибинно-психологічному процесі: з одного боку, це свідоме авторське малювання, свідомі висловлювання протагоніста, відповідно запитанням психолога, а з іншого – визначальним в пізнанні є узагальнення емпірики з орієнтацією на усистематизованість, на ітеративні, інваріантні характеристики вербально-невербальної поведінки. Людині важко ігнорувати логіку власної поведінки про яку свідчать логічно асоціативні зв’язки. Зміст архетипу допомагає пізнати залежність поведінкової активності не лише від соціуму, але й від базальних захистів. Це відбувається завдяки синтезу інфантильних і просоціальних інтересів особи в контексті її просоціальної адаптації. Тому ситуативність захисту надає глибинному пізнанню не лише відтінку індивідуалізованості, але й просоціальності форм вираження психічного, чому підкоряється й архетип, що пояснює наявність в ньому не лише «архаїчного», а й індивідуалізованого змісту.

     Архетип – це не лише образ, тобто ІІ сигнальна система, а ще й І сигнальна система, тобто він є презентантом цілісної психіки в її свідомих і несвідомих виявах. Метод АСПН є когнітивно-зорієнтованим, що дає змогу пізнавати глибинні смисли (семантику), які виражають архетипи.

     Наскільки образ сам собою презентує індивідуально неповторний зміст особи? Ми переконані, що індивідуальність не може обмежуватись лише вираженням в образі. Щораз індивідуальність виражається опосередковано через систему взаємозв’язків між образами. Архетипна символіка симультанно зливається, синтезується з індивідуальною неповторністю психіки особи. Архетип – це не просто абстракція з арсеналу колективного несвідомого, а щораз латентно адаптований до психіки індивіда образ, що презентує зміст психічного в його цілісності та актуальності. Якби індивід міг адекватно усвідомлювати конкретний зміст архетипу, це б завадило спонтанності презентації інтимно ущемливого для «Я» змісту. Навіть якщо це професійний психолог і він може розпізнавати архетипи у власних малюнках – йому доступним є лише абстрактно-узагальнений зміст, а конкретна семантика є імпліцитною. Важливо зауважити, що когнітивний аспект глибинного пізнання виражається вже в тому, що без діалогу з автором, тобто сам по собі, малюнок не може бути психоаналітично інтерпретований. Щораз, щоб розшифрувати малюнок, потрібна діалогічна активність в системі «психолог – автор малюнку». Саме в діалогічній взаємодії можна прояснити когнітивний рівень вияву семантики архетипу в її індивідуальній неповторності. Архетип – це когнітивна конструкція, а не лише образно-символічна! З огляду на це, малюнок можемо інтерпретувати лише шляхом виявлення його взаємозв’язків з іншими малюнками, тобто контекстно. Це є свідченням задіяності несвідомої сфери, яка незмінно і одночасно розв’язує дві задачі: з одного боку – як бути зреалізованою в поведінці, а з іншого – залишитися «нерозпізнаною» (замаскованою). Архетип несе в собі образ, потребує прилучення свідомої сфери респондента для його дешифрування. Тобто таке пізнання пов’язане з установленням взаємозв’язків свідомої сфери з несвідомою, а це потребує допомоги слова, тобто участі свідомого. Таким чином, виходимо на спільність І і ІІ сигнальної систем у контексті архетипу, а тому його дешифрування передбачає задіяність як сфери свідомого так і несвідомого. Тому, коли відбувається інтерпретація, «слово» (вербальні тексти респондента) і «образ» (малюнки) набувають рівнозначності, тобто вербальний текст і символічний матеріал вписуються в один логічний ланцюг на рівних засадах без усталених пріоритетів. З огляду на це, категорія «архетип» стосується як образу, символу, так і слова. Зокрема, такі поняття, як «ревнощі», «заздрощі», «дистанціювання», «сила», «слабкість», «більше», «менше», «вище» (високість), «нижче» (приземленість) тощо – несуть архетипне навантаження. Архетип можна трактувати і як інстинкт, що відкриває можливості візуалізації психологічного змісту внутрішнього «життя» особистості. Саме він каталізує здібності візуалізації змісту психічного конкретної особи, що засвідчує задіяність ІІ сигнальної системи навіть у базальних формах захистів.

     Архетипна символіка сприяє виявленню глибинних детермінант, а неповторність кожної особи визначається в індивідуалізованості змісту поведінкового матеріалу, включаючи оригінальність його візуалізації. Вочевидь, що несвідоме можливо пізнавати лише контекстно; має можливість прямолінійно, безпосередньо презентуватися лише свідоме та потенційно свідоме. Разом із тим, за декларованими свідомістю істинами існують утаємничені мотиви, в пізнанні яких і надає допомогу архетип. Тому архетип має відношення, хоча й латентно, як до категорії «свідоме», так і до категорії «несвідоме».

      Психодинамічна теорія (та відповідна методологія), розроблена нами впродовж тридцяти років досліджень, передбачає створення в групі АСПН передумов, які б не актуалізували ситуативні форми захисту. Цьому сприяє введення принципів щирості, прийняття учасників такими, якими вони є, відсутність критики, оцінних суджень, рекомендацій, заохочень, покарань тощо. Вищезазначене знімає необхідність, а відповідно, і активність особи у ствердженні власних гідностей «Я» в просоціальних параметрах; натомість відкриваються умови для презентації внутрішніх (неусвідомлюваних) детермінант завдяки декларуванню та втіленню в групові цінності спонтанності та невимушеності поведінки, яка виражає пріоритет внутрішнім спонукам до активності.

     За таких передумов в АСПН нівелюються ситуативні захисти та відкриваються перспективи пізнання базальних захистів. Психіка має ознаки узагальненості не лише за рахунок архетипів як носіїв колективного досвіду, але й з огляду на синтез онтологічного досвіду, його згортання у фенотипі, що має вияв у спрямуванні провідних тенденцій. Психіка в онтогенетичному розвитку рухається від знаків до символів, від конкретного до абстрактно-символічного, в глибинно-психологічному пізнанні – від узагальненого до конкретного та індивідуально неповторного. Останнє й потребує зворотності в латентно усистематизованих процесах, що відкриває перспективи через цілісний аналіз спонтанної поведінки та вияві базальних форм захистів у ситуативних їх формах. Гомофакторність (звуженість) глибинних детермінант маскується варіативністю ситуативних форм поведінки. Символ – полізначний, психіка (несвідоме) керується принципом економії енергії та розширення адекватних можливостей презентації його в поведінці приховано від свідомості. Несвідома і свідома сфери пов’язані між собою за параметрами гомоморфізму: одна детермінанта несвідомого задає багатозначність її вияву в ситуативній поведінці, що, з одного боку, її маскує, а з іншого – розширює можливості адаптації до мінливих обставин соціуму. Онтогенез передбачає: від конкретного знаку до абстрагованого символу і що вище розвиток людини, то більш абстрактнішою є її «символіка» самопрезентації. В художніх полотнах поціновується символізм, абстракціонізм, що зачасти дивує, але це відкриває перспективи індивідуалізації сприйняття. Кожна людина щось своє бачить в таких картинах або робить вигляд, що бачить, щоб «не відставати від інших». Коли ж ми надаємо психокорекційну допомогу людині, то теж є необхідність узагальнені феномени конкретизувати у площині пізнання конкретики виявлення глибинної (гомо) детермінанти зовнішньо спостережуваної її активності. Архетип, як засаднича, «колективно успадкована» інстанція (інстинкт) дає змогу передавати психологічні змісти в абстраговано-символічній формі. Людина, яка виконує малюнки, завжди є захищеною їх багатозначністю й абстрактністю. Завдання професіонала – абстрактний зміст малюнків, багаторівнево наближати до пізнання особливого, одиничного, індивідуального та конкретного, шляхом діалогічної взаємодії з автором та системного аналізу результатів. Таке пізнання ґрунтується на процесуальності діагностики, в якій кожний наступний комунікат спирається на зміст попереднього, і цьому процесу властива іманентність розвитку психічного на більш високому рівні. Тому глибинне пізнання умовно можна назвати «шляхом від загального до конкретного», і цей шлях потребує наукового обґрунтування значно більше, ніж пізнання (експеримент) в академічній психології з огляду на його неповторність та феноменологічну плинність. Останнє потребує послідовності та наполегливості у формуванні психодинамічної теорії та відповідної методології.

Література

  1. Концептуальні засади і методика глибинної психокорекції: Підготовка психолога-практика : навч. посіб. / [Яценко Т. С. (в співавторстві)]; за ред. Т. С. Яценко. – К. : Вища школа, 2008. – 342 с.
  2. Лейбин В. М. Словарь справочник по психоанализу / В. М. Лейбин. – СПб.: Питер, 2001. – 688 с.
  3. Татенко В. О. Сучасна психологія: теоретично-методологічні проблеми : навч. посіб. / В. О. Татенко. – К. : Вид-во НАУ-друк, 2009. – 228 с.
  4. Человек и его символы / [Юнг К. Г. , фон Франц М.-Л., Хендерсон Дж. Л. та ін.]; под ред. С. Н. Сиренко. – М.: Серебряные нити, 1997. – 386 с.
  5. Юнг К. Г. Архетип и символ / К. Г. Юнг; пер. с англ. А. В. Мантов. – СПб.: Ренесанс, 1991. – 448 с.
  6. Яценко Т. С. Теорія і практика групової психокорекції: Активне соціально-психологічне навчання : навч. посіб. / Т. С. Яценко. – К. : Вища школа, 2004. – 679 с.
  7. Яценко Т. С. Основи глибинної психокорекції: феноменологія, теорія і практика : навч. посіб. / Т. С. Яценко. – К. : Вища школа, 2006. – 382 с.

Резюме. В статье «Проблема познания индивидуальной неповторимости архетипной символики в контексте психодинамической теории» раскрыты возможности глубинного познания архетипной символики, как и то, что архетип обеспечивает (подобно инстинкту) визуализацию, объективирование целостного содержания психического. Подчеркивается важность данной проблемы для психологической практики, в частности формирования методов глубинного познания психики в целостности и взаимосвязях сознательного и бессознательного. Содержание статьи утверждает зависимость семантики архетипа как от специфики психической активности субъекта, так и от профессионализма выявления логической упорядоченности поведенческого материала, что и обуславливает индивидуальную неповторимость семантики архетипа.

Ключевые слова: архетип, бессознательное, диагностика, коррекция, психодинамическая теория, символ, сознательное, целостность психического.

Резюме. У статті «Проблема пізнання індивідуальної неповторності архетипної символіки в контексті психодинамічної теорії» розкрито можливості глибинного пізнання архетипної символіки, як і те, що архетип забезпечує (тотожно інстинкту) візуалізацію, об`єктивування цілісного змісту психічного. Підкреслюється важливість цієї проблеми для психологічної практики в частині формування методів глибинного пізнання психіки в цілісності та взаємозв’язках свідомого і несвідомого. Зміст статті стверджує залежність архетипу як від специфіки психічної активності суб’єкта, так і від професійного виявлення логічної впорядкованості його поведінкового матеріалу, що й обумовлює індивідуальну неповторність семантики архетипу.

Ключові слова: архетип, діагностика, корекція, свідоме, символ, несвідоме, психодинамічна теорія, цілісність психічного.